ПЛАТА ЗА ВІДХОДИ. ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ І АЛЬТЕРНАТИВНІ РІШЕННЯ

Міщенко В. С., Рада по вивченню продуктивних сил України Національної академії наук України, Київ, Україна

У постанові Верховної Ради України «Про стан виконання законодавства у сфері поводження з відходами в Україні та шляхи його вдосконалення» (від 6 жовтня 2005 року № 2976) «низька плата за розміщення відходів, що не відповідає сучасним вимогам та світовій практиці» визначена як центральна проблема нормативно-правового врегулювання поводження з відходами.

Наявний рівень нормативів плати в Україні, на думку як вітчизняних, так і зарубіжних фахівців, не відповідає важливості завдань щодо вирішення проблеми. Через низький рівень платежів їх регулівна роль є мінімальною. Водночас не виконуються завдання акумуляції коштів, необхідних для створення інфраструктури поводження з відходами. Підприємства-утворювачі відходів не мають достатніх стимулів для мінімізування їх утворення, знищення чи утилізування.

Реформувати нормативи доцільно, ґрунтуючись на нових концептуальних засадах установлення плати і реалізуючи їх згідно з відповідною методикою розраховування. Нові концептуальні засади мають передбачати врахування оцінки ризику для реципієнтів навколишнього середовища та виходити з завдань створення в Україні інфраструктури поводження з відходами. При цьому методично доцільно відокремити стягнення платежів за розміщення відходів від зборів за забруднення довкілля, передбачивши диференційований підхід до встановлення базових нормативів плати за розміщення різних видів, груп відходів.

Теоретико-методологічний підхід до змістовної суті встановленого порядку збору за розміщення відходів виявляє системні суперечності у його вихідних положеннях.

Якщо відходи розміщують у спеціально створених місцях (об’єктах), що забезпечують захист атмосферного повітря, ґрунтів та водних джерел від забруднення, то плата за розміщення не може кваліфікуватися як категорія плати за забруднення. Неузгодженість стосується й іншого. Згідно з установленим порядком, якщо відходи розміщують у місцях, які повністю не виключають можливості забруднення атмосферного повітря або водних об’єктів, то збори стягуються в потрійному розмірі. Зазначене по суті фактично підміняє збір за забруднення атмосферного повітря або водних джерел.

Наведені суперечності свідчать про те, що плата за розміщення відходів не є власне платою за забруднення. У зазначеному контексті вона тяжіє до категорії плати за екологічний (техногенний) ризик. Останнє підтверджує також міжнародна практика встановлення платежів і формально виводить збори за розміщення відходів з-під дії тих нормативних актів, які стосуються забруднення довкілля.

Віднесення «розміщення відходів» у навколишньому середовищі до тієї категорії господарських операцій, які створюють (зумовлюють) не пряме забруднення, а виникнення ризику надзвичайної ситуації, концептуально змінює погляд на принципи економіко-екологічного регулювання. Поняття ймовірності, що постає за такого підходу, вимагає перегляду тих факторів, які повинні підпадати під дію економічних важелів. Найважливішими з них стають: загальний обсяг накопичення і зберігання відходів (з урахуванням класу їх небезпечності), динаміка (наростаючий підсумок) накопичення, ступінь безпечності об’єктів накопичення (з диференціацією відповідних оцінок) та деякі інші.

Зазначені методологічні особливості щодо плати за розміщення відходів стали однією з передумов для переглядання нормативної бази і розрахунку нової плати.

Консолідована базова методологія для оцінювання рівня платежів за розміщення відходів виходить із застосування декількох індивідуальних методик розраховування.

Розраховування нормативів плати ґрунтується на таких трьох методичних підходах:

1) за інвестиційним критерієм, виходячи з оцінки обсягів мобілізації фінансових ресурсів, необхідних для створення промислової інфраструктури поводження з відходами;

2) категорією ризиків для реципієнтів довкілля та оцінюванням ймовірно очікуваних збитків у разі настання надзвичайних ситуацій;

3) узагальненням наявного досвіду екологічного страхування поводження з відходами в Україні.

Зазначені методичні засоби розглянуто не як альтернативні, а як взаємодоповнювальні, що створюють можливість порівняння і коригування, підвищуючи таким чином обґрунтованість середньозважених показників нормативів.

Оцінка отриманих результатів дозволяє зазначити, що застосування трьох незалежних методичних підходів до розраховування нормативів плати за розміщення відходів забезпечує отримання порівнювальних величин. Така порівнюваність може свідчити про достатньо високу обґрунтованість абсолютних показників плати і дозволяє за середньозваженим підходом розбудувати нормативну базу платежів за розміщення відходів.

Інтерпретувати отримані результати та переформатовувати їх у нормативні показники можна за двома різними концептуальними підходами, викладеними нижче:

А. За умови збереження диференціації відходів за класами небезпеки згідно з чинними нормативними документами.

Цей концептуальний підхід розглядаємо у двох варіантах:

А1 — без зміни наявних співвідношень між величинами нормативів за зазначеними класами небезпеки;

А2 — з переглядом співвідношень величин нормативів платежів і приведенням їх до усталеної міжнародної практики.

Б. За умови переходу до категорії небезпечності відходів за «списковим» принципом і встановлення базових нормативів — окремо для небезпечних та для інших категорій відходів (з подальшою їх диференціацією через систему коефіцієнтів до базових нормативів).

Перший концептуальний підхід можна визначити як традиційний, успадкований від нормативних розробок радянського періоду. Методологічний недолік цього підходу полягає в тому, що ступінь відносної шкідливості небезпечних інгредієнтів відходів прирівнюється до такої при їх викидах в атмосферне повітря та скидах у водне середовище. В європейській практиці класифікація відходів за класами небезпеки відсутня, а величину нормативів плати визначають передусім вартістю захоронення тих чи інших відходів.

Перевагою другого підходу є його відповідність європейській практиці. Одночасно він має підґрунтя в чинних вітчизняних нормативних документах, зокрема тих, якими затверджено так звані Жовтий і Зелений списки відходів. Останнє запозичено з нормативної бази країн ОЕСР та Базельської конвенції. Такі списки є відкритими, і їх можна доповнювати з огляду на національну специфіку номенклатури небезпечних відходів.

У таблиці як приклад наведено результати розрахування нормативів плати за розміщення відходів за двома варіантами проекту А.

Базові нормативи плати, яку стягують за розміщення відходів (проект А)

Клас небезпеки	Рівень небезпечності відходів	Норматив плати, грн/т
		Варіант
		А1	А2
І	Надзвичайно небезпечні*	780,0	326,0
ІІ	Високонебезпечні	30,5	71,9
ІІІ	Помірнонебезпечні	6,8	23,7
IV	Малонебезпечні	2,7	7,2
–	Інші (інертні) відходи	1,2	2,7
–	зокрема відходи гірничодобувної промисловості	0,27	0,27

* Норматив збору: для обладнання та приладів, що містять ртуть, елементи з іонізувальним випромінюванням — 196,9 грн/1 одиницю; люмінесцентних ламп — 3,56 грн/1 одиницю.

Варіант А2, як уже зазначено, ґрунтується на перегляді співвідношень нормативів для відходів різних класів небезпеки.

Співвідношення нормативів плати за класами небезпеки відходів у вітчизняній практиці свого часу було встановлено за аналогією з відносною небезпечністю викидів забруднювальних речовин у атмосферне повітря та скидів у водне середовище. У результаті різниця в нормативах для відходів І та ІІ класу небезпеки становить 27 разів, а для першого та ІІІ класу — 110 разів.

Перенесення практики оцінювання небезпечності токсичних речовин при їх викидах на розміщення відходів є некоректним. Про це свідчить весь міжнародний досвід установлення відповідної системи платежів. Так у Російській Федерації різниця у рівні платежів для відходів І та ІІ класу небезпеки становить 2,3 рази, а для відходів І та ІІІ класів — 3,5 рази. У Польщі мінімальні і максимальні ставки плати за розміщення відходів співвідносяться як 1 : 17,8, а в межах групи небезпечних відходів як 1 : 11,4. Ті самі співвідношення у Великій Британії становлять відповідно 1 : 28 та 1 : 8. На цьому фоні деформованість співвідношень вітчизняних ставок плати є очевидною і вимагає коригування.

Критерієм установлення зазначених співвідношень є вартісні показники розміщення (захоронення) відходів різних категорій. За відсутності відповідних розрахунків для України варто виходити із узагальнення відповідного міжнародного досвіду. У цьому контексті як альтернативний варіант пропонуємо таке співвідношення ставок плати за класами небезпеки відходів:

За умови застосування зазначеного співвідношення нормативів плати визначають ставки плати за розміщення відходів, наведені в таблиці, варіант А2.

За концептуальним підходом, визначеним як «списковий», передбачено формування переліку небезпечних відходів. Основу такого переліку може становити Жовтий список відходів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 2000 р. № 1120. З метою врахування національної специфіки номенклатури небезпечних відходів Жовтий список доповнюють окремими позиціями зі статистичної номенклатури небезпечних відходів згідно з формою державної статистичної звітності № 1 — токсичні відходи.

Цей список можна доповнювати за окремими обґрунтуваннями. Кожні 5 років список небезпечних відходів підлягає перегляду і узгодженню зі статистичною номенклатурою небезпечних відходів.

До категорії малонебезпечних та таких, що не є небезпечними (інертних), належать відходи з Зеленого списку (затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 2000 р. № 1120) та інші відходи, щодо яких не встановлено наявності небезпечних властивостей (згідно із переліком таких властивостей).

Для небезпечних відходів з огляду на ступінь їх небезпечності (виходячи з наявності певних небезпечних інгредієнтів, летких виділень, водорозчинних форм токсичних речовин тощо), розраховуючи плату за розміщення, до базових нормативів плати застосовують підвищувальні та понижувальні коефіцієнти.

Можливим варіантом є встановлення заздалегідь розрахованих нормативів плати за всіма позиціями національної номенклатури відходів. Це може бути національний перелік небезпечних відходів чи класифікатор відходів. Приклад подібного підходу дає Польща.

Підсумовуючи, зазначимо, що один із наведених тут альтернативних варіантів розрахування нормативів плати за розміщення відходів увійшов у проект нового Податкового кодексу України. Однак, на думку розробників, було обрано не найоптимальніший варіант. Перевагу слід було б віддати варіанту А2 — з вирівняним співвідношенням нормативів за класами небезпеки відходів. Підтвердженням цього є відгуки, які надійшли з територіальних підрозділів Мінприроди України. Загалом невідворотнім є перехід на списковий принцип установлення плати (в тих чи інших варіантах), що є загальноєвропейським підходом.

Mishchenko V. S., Council for Productive Forces Study, National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, Ukraine

In the reform of waste disposal fee system, it is proposed to consider these fees as a measure of environmental risk. Generally, the consolidated pricing methodology (or the regulatory framework for fee rate setting) is based on the use of three different calculation methods: the one reflecting the concept of wastes disposal risk; the investment cost based method that takes account of costs involved in the development of waste management infrastructure; and, finally, the method based on the experience in implementing the environmental insurance arrangements. These methods are able to produce comparable results. The paper describes alternative options for waste disposal fee system that are based on differentiated fee rates for various waste hazard categories and the transition to the system based on the lists of waste types.

Міщенко Володимир Сергійович, д-р економ. наук, проф., зав. відділом, Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України, бул. Шевченка, 60, к. 1105, Київ, 01032, Україна. Тел./факс (044) 238-08-22. E-mail